LT News - шаблон joomla Оригами

Вступай до ННІ УФСК - стань успішним, або Успішні історії про наших студентів

Ірина Хрипун про Артура Пріхно

 

Минуло вже більше двох років з початку російської збройної агресії на сході України. Наразі близько 1,8 мільйонів українців отримали статус біженців. Цим людям довелося будувати нове майбутнє на новому місці. Вони зробили це в різному віці. Герой нашої історії перегорнув сторінку власного життя у 20.

«У хорошому сенсі, люблю історії переселенців. Мені подобається їх слухати. Можливо, через те, що це мені близько…», – говорить 22-річний студент ЧНУ ім. Богдана Хмельницького Артур Пріхно. Своє навчання у Черкасах він поєднує з роботою в інтернет-виданні «Прочерк». Попри недовгий час своєї професійної діяльності, Артур має вже кілька журналістських матеріалів саме про вимушених переселенців з Криму та Донбасу. «Мабуть, мені їх трохи легше розуміти», – пояснює хлопець.

Навесні 2014-го року Артур жив у Сватовому, що на Луганщині, навчався на другому курсі Луганського національного університету за спеціальністю «Видавнича справа та редагування» та не підозрював, що зовсім скоро його життя кардинально зміниться.

У квітні 2014 року до Луганська прийшла війна. Мирні акції протесту переросли в збройні захоплення приміщень СБУ, міліції та інших будівель. Небезпечно стало й у стінах самого університету та гуртожитків, які на той час уже захопили так звані «ополченці». Не дивно, що Артура разом з іншими студентами змусили піти на так звані «вимушені канікули». Повернулися до вишу студенти аж у травні, та й то не надовго.

«У травні ми приїхали до Луганська на один день, склали відразу ледь не всі іспити та заліки, адже більше часу в нас не було. Забирали речі з гуртожитку в супроводі озброєних людей. Мали на це п’ять хвилин», – пригадує хлопець.

Артур сподівався, що до осені все налагодиться, він повернеться до навчання та забуде все як страшний сон. Жодних думок, а тим більше бажання назавжди залишати рідні місця не виникало.

Утім, уже у вересні Артур зрозумів, що повернутися за парту Луганського національного університету йому не вдасться. Єдиним виходом на той час було дистанційне навчання через інтернет.Така освіта не відрізнялася високою якістю.

«Тоді зрозумів, що за повноцінною освітою доведеться їхати до іншого міста», – говорить Артур.

Зважитися на переїзд зі Сватового 20-річному студенту було складно не лише морально, а ще й тому, що в рідному місті він отримав пропозицію працювати журналістом в одній із місцевих газет. Однак вибір Артура був за продовженням навчання.

«Тоді багато студентів переводились до харківських вузів, тому що Харків найближчий із великих обласних центрів до Луганщини та Донеччини. Але Харків мені не подобався, я чомусь вважав, що то для мене завелике місто. Думав, що якщо вже щось змінювати, то кардинально», – ділиться спогадами Артур.

На допомогу студенту із Луганщини прийшли черкаські знайомі. Вони дізналися про можливість вступу до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького та допомогли на перших порах із житлом.

Вступивши на спеціальність «Видавнича справа та редагування» на третьому курсі ЧНУ імені Б. Хмельницького, хлопець зітхнув із полегшенням, бо зрозумів, що його очікування справдилися: Артура добре прийняли і студенти, і викладачі.

«Складнощі були лише з оформленням документів. Виявилося, що на базі Луганського національного університету, де ми навчались, почали готувати «спеціалістів ЛНР»… Навіть звучить смішно… Незважаючи на обурення студентів вузу, документи нам не віддавали. «Нова влада» чомусь вважала їх своєю власністю. Ба більше: ходили чутки, що мене разом з іншими студентами прийняли до російського університету, який почав діяти на базі нашого ЛНУ ім. Шевченка, а згодом відрахували за прогули», – розповідає Артур.

Зрозумівши в якій непростій ситуації опинився студент, адміністрація Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького пішла назустріч хлопцю: йому дозволили розпочати навчання без частини документів. Їх Артуру вдалося поновити до початку четвертого курсу.

За словами Артура, він не жалкує про зроблений вибір. Шкодує лише, що йому взагалі довелось переїжджати з Луганська. Там він пережив купу позитивних моментів, мав багато друзів і знайомих. Із переїздом за 580 кілометрів від рідного Сватового все, окрім спілкування з найближчими друзями, втратилося.

Подолати труднощі та повірити в себе в непростий період життя Артуру допомогла мама.

«…Вона сказала: «Мені було б спокійніше, якби ти був ближче до дому, але я завжди тебе підтримаю і допоможу». Найбільше допомагала саме її підтримка».

Своєю небайдужістю та бажанням допомогти Артура часто радували навіть незнайомі люди. Він і досі з посмішкою згадує, як його приймали в стінах гуртожитку черкаського університету.

«Там працювали дві жіночки. Коли вони дізнались, що я з Луганщини, вирішили мене пожаліти і дали три ковдри та два матраци, щоб не замерз. Було видно, що це дійсно щиро», – пригадує Артур.

Знання, здобуті за спеціальністю «Видавнича справа та редагування» зовсім скоро знадобилися хлопцю. Уже влітку 2015 року він пішов стажуватися до черкаського інтернет-видання «Прочерк».

«Пам’ятаю, відповідальний редактор Назар Вівчарик тоді в мене запитав: «Ти вмієш писати замітки?» Я впевнено відповів: «Звичайно!» Я ж працював у газеті, типу шарив, що та як. Але потім мені дали перше завдання, я написав замітку так, як звик, як для газети і звичайно її потрібно було виправляти. Мені пояснили, що інтернет-видання – це зовсім інше й особливості роботи інші, ніж у газеті».

Тим не менше, після двох місяців практики в інтернет-ЗМІ, головний редактор «Прочерку» Сергій Томіленко запропонував Артуру стати членом команди видання. Там він працює і нині.

«Звичайно, що робота мені подобається. Інакше, мені здається, немає сенсу працювати, якщо робота чи колектив не до душі. Подобається те, що я відчуваю, що багато чого не вмію. А завдяки своїм колегам поступово вчусь», – розповідає хлопець.

Викладачі кафедри видавничої справи, редагування і теорії інформації Черкаського національного лише зраділи бажанню студента розвивати журналістську кар’єру. А для полегшення навчального навантаження допомогли йому оформити індивідуальний план.

Минулий рік Артуру запам’ятався ще однією приємністю. Річ у тім, що хлопець змалку мріяв взяти участь у популярній інтелектуальній грі «Що? Де? Коли?». І недавно йому вдалося відправити запитання гравцям і навіть обіграти їх. А допомогла йому в цьому любов до КВН. Ще будучи студентом Луганського національного університету, хлопець виступав у команді веселих та кмітливих. Якось йому на очі трапилася книга відомого КВНщика Андрія Чивуріна, який цікаво описав, як зародився КВН. Ця історія і стала підґрунтям до написання курйозного питання гравцям «Що? Де? Коли?».

«До речі, цікаво, що мені вдалось обіграти команду, у якій більшість гравців – КВНщики та гумористи», – посміхається Артур.

Ще одним спогадом для Артура є перша поїздка за кордон. Пов’язана вона безпосередньо із професією журналіста. Він разом із колегами відвідав  Відень, де проходив міжнародний тренінг, який проводили європейські медійники. Його метою стало залучення російських та українських журналістів до створення спільного продукту –  відеосюжету, фотоісторії чи лонгріду. Разом із товаришами Артур працював над створенням відеоролика про життя переселенців на мирній території. На жаль, представити свій проект під час наступної поїздки в Австрію українцям не вдалося. Їх підвели російські колеги, які не підготували свою частину завдання.

Ця корисна та цікава поїздка не стала єдиною в кар’єрі Артура. Навпаки вона надихнула нашого героя на нові.

«Узагалі, я вважаю, що журналісти, які практикують, повинні бачити досвід інших журналістів і обов’язково мають їздити на різні тренінги, самовдосконалюватись», – ділиться думками хлопець.

Так, йому вдалося побувати на цікавому тренінгу в Українському католицькому університеті у Львові. Тренерами були фотограф Марі Басташевські з Данії та відомий тележурналіст Павло Шеремет. Фотограф розповіла присутнім про майстерність створення світлин, поділилася власною філософією фотографії та показала свої роботи на військову тематику. Натомість тележурналіст повідав слухачам про майстерність підготовки інтерв’ю.

«Він провів не один десяток інтерв’ю і складалося таке враження, що він знає все. Але найбільш приємний і неочікуваний сюрприз був у тому, що ми, учасники тренінгу, мали змогу провести невелику прес-конференцію із міським головою Львова Андрієм Садовим. Ми ставили питання, а потім Павло Шеремет говорив нам, яке питання було доречним, яке – ні, де потрібно було агресивніше задавати питання, де хитріше. Дуже корисний захід для мене», – розповідає наш герой.

Окрім того, Артур відвідав Вінницю. Там у рамках ще одного тренінгу журналіст спілкувався з родинами переселенців із Донбасу та Криму. За їх розповідями зробив репортаж. Хлопець зізнається, що цей тренінг став для нього емоційно найважчим.

«…Були дуже складні історії. Наприклад, одна сім’я, яка має дитину-інваліда, знімає у Вінниці маленьку кімнату, де вони живуть уп’ятьох. Увечері виносять стіл, щоб постелити на підлогу матрац. До цього ж постійно лікують свою доньку, всі кошти витрачають на лікування. Це окрема ситуація, і подібних, на жаль, багато і у Вінниці, і в Черкасах, і в більшості міст України».

Оскільки Артур обрав тему адаптації дітей-переселенців, його репортаж вийшов дуже емоційним. Відзначив роботу хлопця навіть британський журналіст, ведучий тренінгу Марек Бакерман.

Артур вдячний ЧНУ ім. Б. Хмельницького за якість освіти, а викладачам і студентам спеціальності «Видавнича справа та редагування» за позитивне ставлення. Хлопець зізнається, що деякі знайомі його застерігали, мовляв, студент із Донбасу нікому не потрібний у Черкасах. Однак, говорить хлопець, він від початку знав, що більшість людей в Україні адекватно розуміють ситуацію і обов’язково підуть на зустріч.

На питання, про найбільшу мрію Артур відповів так:

«Колись почув, що якщо якусь банальність повторювати багато разів, то вона стане реальністю. Звичайно, як і кожен зараз в Україні, мрію про мир на Сході. Про те, щоб у Луганську стало так, як було три роки тому – купа студентів, гарне чисте місто і гарні люди, як і скрізь в Україні. Мрію приїхати до Сватового, побачити своїх щасливих родичів, маму, які не живуть у постійні напрузі від того, що десь поруч щоденно гинуть люди. Зараз здається, що якби війна в Україні скінчилась, усі українці були б найщасливішим народом».

Саме тому, зізнається Артур, після переїзду до Черкас, він написав вірша, з якого потім вдалося зробити відео-поезію. Вірш про війну на Сході Артур читав разом з іншими студентами-переселенцями ЧНУ.

Заплач Дніпро, Одесо мила!

І стольний Києве заплач!

І Львове, духу міць і сило,

Не стримуй сліз, не бійся, плач!

І Харків милий, ти ж так близько,

Ти чуєш постріли гармат,

Вклонись цьому народу низько,

Бо цей народ молитви варт.

І кожен, хто уже загинув,

І всі, хто вистояти зміг,

Хто поля бою не покинув,

Вклонімосьнизько їм до ніг.

А ви, Донецьк, Луганськ, ви сильні,

Вам слід стояти до кінця,

Хоч, важко бачити насилля,

І смерть відважного бійця.

Та Бог він є, він бачить, чує,

Донбас врятує від орди,

На тих, хто бреше та глузує,

Впаде десницею біди.

І плач Дніпра, і плач Одеси

Гукнеться зрадникам як слід,

І Києва почуєм  плески,

І Львів забуде присмак бід.

 

Артур Пріхно про Марину Клімчук

У будь-якому місті, так само, як і в професії, головне – це люди, з якими ти спілкуєшся. Таке відкриття для себе зробила юна студентка-першокурсниця групи 1-Ж Марина Клімчук. До Черкас вона приїхала восени 2014 року з містечка Кіровськ, що на Луганщині. Удома вона була активною та безтурботною школяркою, зараз – доросла та самостійна студентка вишу. Про що мріє майбутня журналістка зі Сходу та що змусило її так рано подорослішати, 18-річна студентка ЧНУ розповідає відверто.

– Зараз більшість мого часу займає навчання, – говорить Марина.

Вона зізнається, у Черкасах стала більш домашньою, ніж раніше. Два роки тому 10-класниця Марина була лідером Кіровської школи, активно брала участь у всіх заходах та концертах, грала в «Що? Де? Коли?» і була відмінницею. Та найбільш теплі спогади пов’язує з волонтерською діяльністю.

Разом з однолітками Марина допомагала сиротам і діткам, які потребували допомоги:

– Було зовсім не соромно ходити та просити для діток одяг, іграшки або гроші. Здебільшого люди відгукувались, але були й такі, що не вірили. Увечері ми всі збирались, і по 20 разів перераховували скільки ми назбирали. І з кожним разом хотілось нарахувати все більше й більше…

Полюбити Черкаси допоміг університет

Вимушений переїзд до Черкас віддалив Марину не лише від батьків, а й від улюблених однокласників. Тут її чекала нова школа, полюбити яку так само щиро дівчині не вдалось.

– Я все життя мріяла про випускний зі своїми однокласниками. Якось підсвідомо сама для себе вирішила, що якщо мені сподобається ця черкаська школа, то я зраджу свою рідну школу, яку дуже люблю. Хоч і прийняли мене тут добре, але все одно не відчувала такої радості та щастя ходити до школи, як було раніше.

Марина пригадує, по-справжньому вподобала Черкаси, коли вступила до ЧНУ.

– Спочатку мені не сподобалось у цьому місті. А вже після закінчення школи, влітку почалась вступна кампанія, навчання, знайомство з одногрупниками. Саме коли вступила до університету, я полюбила Черкаси.

«Коли сумно, використовую «прийоми»

Марина не приховує, найтяжчим для «домашньої дівчинки» було пережити розлуку з батьками. Та довелось навчитись боротися із сумом, для цього вона придумала власні «прийоми»:

– Як находять якісь сумні думки, спогади, то просто не повертаюсь додому. Мені краще в цей час пройтись вулицями, побути на самоті. Іноді йду з університету навмисно найдовшою дорогою або встаю на одну зупинку раніше…

До того ж Марина упевнена, мамі ще тяжче. «Дуже переживає за мене», – говорить дівчина.

– Коли я захворіла і мені сказали, що кластимуть до лікарні, у мене перша думка була: «Як я мамі скажу? Вона ж переживатиме». Але мама з татом завжди мене підтримували, а на відстані ця підтримка ще більше відчувається.

«Донбас-арена» і солодкі мрії

Майбутня журналістка Марина Клімчук уже чітко визначила для себе напрям майбутньої професії.

– Я бачу себе в соціальній журналістиці. Тобто, хотілося б у майбутньому писати про суспільно важливі теми, порушувати питання соціально незахищених людей, вирішувати їх проблеми, звертати увагу влади саме на такі верстви населення. Як на мене, покликання журналіста – допомагати людям.

Та крім цього, «найсолодшою журналістською мрією» дівчини завжди була спортивна журналістика. Марина розповідає, дуже любить футбол і завжди мріяла працювати у всеукраїнському спортивному ЗМІ.

– Зараз маю таку мрію… Якщо… Ні, навіть не так! КОЛИ війна на Сході закінчиться… я стою з мікрофоном якогось відомого спортивного телеканалу , а позаду красується велична «Донбас-арена», яка скандує «Україна, Україна». Це було б супер, – посміхається Марина.

«Удома називали зрадницею»

У Черкасах юна переселенка почуває себе комфортно, говорить, люди тут більш ввічливі, ніж на Сході й здебільшого ставляться до переселенців із розумінням. Та все ж таки, інколи дівчина категорично не згодна із думкою місцевих.

– Колись почула у тролейбусі як одна жінка говорила: «Ці переселенці не хочуть їхати в село»… Узяти до прикладу мене або таких як я студентів. Якщо навіть теоретично хтось у селі виділить житло, то як там заробляти на життя, як здобувати освіту, де працювати? Дехто інколи думає лише поверхово і не розуміє складність ситуації.

У той же час Марина погоджується, у її місті дехто з людей ще більш категоричний:

– Коли приїжджала додому, мені на повному серйозі говорили: «Ти зрадниця. Їдь у Черкаси». Кого я зрадила? Я завжди вважала себе українкою, жила в Україні до всіх подій на Сході, і живу зараз в Україні. Зрадницею себе точно не вважаю. Хоча не приємно звичайно… Там називають «бандеркою», тут – «сепаратисткою». Але тут хоча б жартома…

Попри все дівчина вірить: все що відбувається – на краще. Тут вона має друзів, гарних одногрупників та вже зустріла своє кохання. Хоч і знову відстань намагається стати на шляху – Марина чекає свого хлопця з армії, – однак вона певна: уже навчилась перемагати відстань і колись Черкаси стануть для неї по-справжньому щасливим містом.

 Людмила Діденко про Оксану Прітченко

 

«Я не думаю, що є якась інша риса настільки важлива для будь-якого виду успіху, як наполегливість», – так колись сказав Джон Девісон Рокфеллер. Саме наполегливість допомогла студенці Черкаського національного університету досягти успіху не лише в навчанні, але й на роботі. Оксана Прітченко навчається на спеціальності видавнича справа та редагування. Вона уміло поєднує улюблену роботу та навчання. І ми поговоримо з молодою, проте талановитою і успішною студенткою про те, як їй вдалося досягти успіху.

Оксано, як відомо ти із міста Золотоноша. Розкажи коли саме і за яких обставин ти переїхала до Черкас?

- Я переїхала у Черкаси в 2012 році, коли поступила навчатися у ЧНУ імені Б. Хмельницького. До того в Черкасах була лише кілька разів. Хоча жила за 40 кілометрів, у місті Золотоноша. Перші два тижні навчання знайомилася із містом.

 Чому обрала ЧНУ?

- Пішла навчатись у ЧНУ імені б. Хмельницького, бо поступила на напрям, який найбільше мене цікавив – видавнича справа та редагування. Подавала документи у Київ на дизайн, у Харків на географію, у Черкаси на журналістику і соціальну роботу. Коли зателефонували, що пройшла на видавничу – зрозуміла, що то доля. Відразу полюбила майбутню роботу.

 Ти не жалкуєш про своє рішення? Тим паче, що був вибір поїхати в інше місто.

- Ніколи не шкодувала. Хоча думки про столицю іноді закрадаються. Або Львів. Але це більше моя творча натура хоче чогось ще. З радістю навчалася б на дизайнера. Найкраще у видавничій справі те, що ми трішки ще й дизайнери. Дуже вдячна за це.

 Чим навчання на обраній спеціальності відрізняється від того, що ти, можливо, очікувала?

- Думала буде більше філологічних штук: правила української мови, пошуки помилок, коректура. І більше технічних моментів. Перші два курси так і було, але далі стало цікавіше. Перевершило мої сподівання в кращу сторону.

 Які труднощі виникли при адаптації у новому виші?

- Спочатку складно було зрозуміти саму систему навчання і отримування балів. Потім все стало звично. Життя в гуртожитку також допомогло багато зрозуміти про себе і про оточуючих людей. Коли поселяють в одній кімнаті цілком різних дівчат – це не так просто. Але це корисно. Як то кажуть «виводить із зони комфорту». Рада, що в мене були такі різні сусіди.

Хто або що допомогло їх подолати?

Труднощі самі вирішилися. Я звикла покладатися на випадок і долю – так було треба. Потім все минуло.

Коли і як тизнайшла роботу в «Газеті по-українські»?

- Після другого курсу на літо влаштувалася працювати продавцем у морозивний кіоск у Золотоноші. Морозива наїлася, але в процесі зрозуміла, що продавцем морозива більше ніколи в житті не буду. Було дві проблеми: я гуманітарій, тому бухгалтерія йшла туго і люди, які мене оточували зовсім не були тим контингентом, який я хотіла б бачити постійно.

Після третього курсу твердо вирішила шукати роботу за спеціальністю. Написала резюме і виставила його на сайту пошуку роботи. Паралельно почала ходити особисто у реадкції газет – просилася на роботу. Скрізь обіцяли зателефонувати. Через два дні після подачі резюме на сайт мені зателефонувала редактор відділення у Черкасах «Газети по-українськи». Запросила на співбесіду. Я дуже хвилювалася і готувалася. Це була не просто місцева преса, а всеукраїнська. Я вже тоді знала, що мені пощастило.

Співбесіда минула добре. Я написала тестовий матеріал. Через кілька годин після співбесіди мені зателефонували і взяли на оплачуване стажування.

Через тиждень роботи познайомилася із також ще одним стажером. Сказав, що таких «дівчаток» як я, було багато. Було цікаво, скільки протримаюсь. Вже працюю майже рік.


Подобається робота? І яку ти займаєш посаду?

- Робота подобається, бо навколо багато цікавих і творчих людей. Найбільше подобається, що хочеться ставати кращою у професійному, моральному та інтелектуальному плані. Зараз на посаді кореспондента регіонального відділення «Газети по-українськи».

 Розкажи про цікаві моменти пов'язані з роботою? У які відрядження ти їздила?

Є можливість часто їздити у відрядження по області та Україні. До цього ретельно готуємося. Розписуємо план поїздки, плануємо маршрут, бо їдемо громадським транспортом. На роботі постійно знаходжусь в пошуку цікавих тем і героїв. Неймовірні відчуття, коли ти знаходиш саме ту людину, ситуацію чи момент. Нещодавно їздили до учасника АТО, який із дружиною побудував землянку і зимував там. Також їздили дивитися на цвітіння під сніжників у Холодному Яру. Раніше ці квіти бачила лише на старих радянських листівках. Радує, коли щось виходить в плані написання хороших матеріалів.

 Про що ти мрієш?

- Мрію більше подорожувати. Хочу поїхати у Буцький Каньйон, Карпати, на Арабатську стрілку, відвідати Шацькі озера та Олешківські піски.

Також мрію навчитися писати хороші матеріали. Зокрема репортажі, які зараз мені здаються вершиною майстерності журналіста.

Мрію стати «кимось», досягти «чогось» і зрозуміти, що ось воно – щастя.

Юлія Донець про Яну Надолінську


У восьмому класі, сидячи на дивані, Яна побачила по телевізору журналістку на всеукраїнському телеканалі, яка вела репортаж зі Штатів. Дівчина уявила себе на її місці й замріялась... Відтоді Яна поставила перед собою мету – інформувати людей про новини та досягти значних висот.

Перше, що вона зробила для того, щоб досягти своєї мети – це вступила до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на спеціальність журналістика, де почала опановувати омріяну для себе професію. Кар’єра цієї дівчини почалась ще в університеті на 3 курсі. Спочатку вона вела свій блог та дописувала новинив молодіжному інтернет-виданні «Пункт». Там отримала свою першу зарплатню. Сума була не великою,але отримана за ту роботу, яка їй була до душі. Прийшла пора йти на практику. Багато її одногрупників поїхали до Києва, влаштувалися на відомі канали, а вона пішла на Черкаське обласне телебачення «Рось», там і залишилась. Спочатку півроку ходила туди за «спасибі», але дівчині подобалось те, чим вона займалась. Головним для неї було − напрацювати собі портфоліо, а гроші ще встигне заробити.

Через півроку її все ж взяли на півставки наТРК «Рось», та навантаження було як на повну. Разом зі своєю колегою вона вела програму «Моя Черкащина». Батьки дуже пишались успіхами доньки й не пропускали жодної програми. Та особливо не розхвалювали її, а  критикували, щоб вона вдосконалювалась і йшла далі. Потім дівчину призначили ведучою ще однієї програми − «Вечірня казка», вже на повну ставку. Згодом залишили Яні тільки останню програму. Наказалиопановувати новий жанр. Та як вона каже: «Не для того я вчилась в університеті, щоб потім казки дітям розповідати, моє покликання набагато більше».

Яна дуже мовчазна йсором’язлива. Зазвичай, журналісти дуже говіркі, голосні та «язикаті».  Не дивлячись на її сором’язливість, вона досягала свого мовчки. Нікому нічого не говорить наперед, ні про підвищення на роботі, ні про свої плани на майбутнє. Зазвичай сором’язливо відповідала: «Та якось буде, побачимо». А у самої на думці вже просто плани «Наполеона». Багато, хто кричить про свої наміри, про велике зіркове майбутнє, але не вона. Яна показувала ділом, а не говорила словом. Я бачила, що вона йде до чогось дуже грандіозного, але не знала до чого. Мало хто в неї вірив, бо для інших вона була, так би мовити, «тихонею», за старими стереотипами – це офісні миші, які сидять на одному місці до кінця життя і ні до чого особливого не прагнуть, а може й прагнуть, та лише думками. Якби вона й казала про свої плани людям, то навряд чи хто повірив би, а може б просто насміхались, чи думали, що вона просто велика мрійниця.

Ніхто, мабуть, і подумати не міг, але вона спробувала й в неї вийшло, її взяли на роботу в Об’єднані Арабські Емірати, там вона виконує обов’язки контент-менеджера в компанії «Kioskitsystemtradingllc». Працює не журналістом, але обов’язки, як у журналіста. Яна має писати матеріали для інформаційних ресурсів компанії, вестивідеоблог: написання сценарію, зйомки, робота з режисерами з монтажу, робота зі звукозаписними студіями по озвучуванню текстів для ролика, фотографує та знімає всі важливі події в компанії, працює над форумом, організовує роботу з перекладачами та контролює роботу соціальних мереж. Об’єм роботи чималий, та вона справляється, адже є натхнення та цілеспрямованість.

Зараз Яна, як завжди, нічого конкретного про плани на майбутнє не розповідає, але думаю, якщо вона в свої 23 роки вже досягла таких висот, то далі, думаю, точно не зупиниться!

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)