Приглушене світло, чорно-сірі кольори довкола, із яскравого - лише напис «Super 8» красується на екрані. Це назва гурту. Затишна зала, не заповнена людьми, дає змогу кожному розміститися там, де хочеться.
І ось відчиняються двері гримерки – гул у залі припиняється. Виходить Аня в довгій сукні з легкої тканини кольору марсала зі склянкою води. По коливанню рідини, яке задає тремтлива рука, можна зрозуміти, що артистка хвилюється. Глухий стукіт склянки об підлогу: дівчина звільняє руку для мікрофона.
«Я хочу, щоб сьогодні мої пісні ви сприймали, як одну історію, як баладу… Домовилися?», - звучить ніжний голос співачки. У залі чується тихий шепіт, а також декілька вигуків згоди.
Вона сідає й бере до рук гітару, проводить пальцями по струнах, ніби заспокоює інструмент, який також хвилюється. Поправляє подол сукні – тепер можна побачити туфлі такого ж кольору.
«Перша пісня, яку заспіваю, пояснює, чому я почала виступати», - «дзеленчить» студентка. Слова приспіву «…посміхнися мені знов – то не я, то все любов», мабуть, наштовхують гостей на здогадки.
Після виконання декількох авторських пісень артистка підходить до дверей гримерки й рішуче стукає. На жаль, чи на щастя, гості ще не розуміють, ніхто звідти не відгукується. І Аня продовжує виступ.
«За декілька хвилин до концерту, мені повідомили, що серед нас є людина, яка чудово відчуває ритм. Можеш не ховатися. Святославчику, чи не міг би ти мені допомогти?», – пропонує співачка.
Разом зі Святославом Подольським мелодія ще однієї авторської пісні звучить інакше, адже тепер додалися звуки, які часто можна почути під час виконання етнічної музики: ніби стикається бісер із твердою поверхнею або пісок пересипається в дерев'яне відерце. Це шейкер.
Ще декілька виступів уже без музиканта. Стукіт у двері – знову тиша… «Завжди все йде не по плану», – зітхає Аня, сідаючи тепер за синтезатор. Світло падає на співачку так, що половина обличчя знаходиться в тіні, а інша – виблискує (слід подякувати сучасним хайлайтерам). Волосся здається темним, і лише контур видає природну русявість дівчини. Губи теж кольору марсала.
При перших доторках пальців, уже трохи почервонілих від струн гітари, до клавіш, присутні розуміють, що це кавер на пісню «Take me to church» («Hozier»). Коли співачка невимушено бере високі ноти, тіло пронизують мурашки. Кожен у своїх роздумах. Артистка закінчує грати, але глядачі, ніби під чарами, не відразу розуміють, що вже треба аплодувати. Наступна композиція - вірш Єсеніна «Да! Теперь решено. Без возврата…» під музику Земфіри вразила слухачів не менше. «Та це ж шикарне поєднання!», – чуються вигуки захоплення. Голос дівчини проривався з глибини душі, дістаючи до найпотаємніших закутків приміщення.
Аня встає й несподівано для всіх знімає сукню, обережно вішає її на стілець, а поруч ставить туфлі. Тепер вона, в одязі спортивного стилю (що, виявляється, був під сукнею), босими ногами підходить до дверей – і знову стукіт. «Та треба повністю роздягнутися, щоб він вийшов», - сміється якийсь хлопець.
Але на цей раз двері відчиняються – із-за них виглядає чорна голова в шапці й бороді Діда Мороза – і знову ховається. Через декілька секунд до гостей невпевнено виходить високий хлопець у балаклаві. Він бере в руки гітару, але складається враження, що навіть не розуміє, як треба грати. Тому незнайомець бере тамбурин, підходить до стільця, де висить сукня й трохи знервовано відносить її в гримерку, зачинивши двері. Через хвилинку повертається під супровід коментарів: «Я думав, що він уже не повернеться» або «А я думав, що повернеться в сукні». Зал наповнюється сміхом.
Тамбурин, що звучить наче підкидання величезної кількості монеток, підійшов музиканту краще, ніж гітара. Так разом із Анею вони виконали кавер «Горя чуть слышно» («Pianoboy»). У цей час за їхніми спинами транслювали чорно-біле аматорське відео, зняте на ВДНГ. «Я люблю знімати такі відосики», – захоплено пояснює артистка після виступу й водночас потирає ноги, які попередньо втратили єдиний захист від холоду – свої туфлі.
Побачивши це, одна з жінок схвильовано вибігла на сцену зі шкарпетками й почала надягати їх на ноги Ані. Тут почувся здивований і водночас благальний голос співачки:
– Мамочко, та ти що, ну, не треба...
– Концерт концертом, а здоров'я треба берегти, – з упевненістю й материнським теплом промовила жінка, уже сідаючи назад.
– Те відчуття, коли мама навіть на сцені змушує надягати шкарпетки…
Емоційне забарвлення виступів стає зовсім іншим не лише після цього випадку, а й коли хлопець сідає за барабани. Тепер стає веселіше, драйвовіше, живіше! Неможливо втриматися від того, щоб не тупцяти ногою або кивати головою в такт мелодії. Здається, що ось-ось усі почнуть танцювати, або дах злетить, бо не витримає такого тиску позитиву.
Настрій гостей тепер коливається, як на американських гірках, адже знову сумна пісня, яка пронизує до глибини душі. Тоненький, але сильний голос Ані під супровід гри на синтезаторі, мужній і поривистий, дає відчуття перебування десь на узбережжі океану під час цунамі. Безликий музикант, який за весь вечір не промовив ані слова, заворожує своєю талановитістю. Він мовчить, але це мовчання – голосніше від тиші. Можливо, хтось із глядачів зміг упізнати хто це, звертаючи увагу на легку сутулість і серйозність рис обличчя, що пробивалася навіть із-за балаклави…
Після чергових гучних оплесків артистка підіймає склянку й допиває останні ковтки води. І тут розігрітий зал чує те, що аж ніяк не очікував: «Це все, друзі! Дякую», – закінчує перформанс Аня, швиденько забігши в гримерку. Серед гостей чується: «Ми не знаємо, що тепер робити. Повертайся. На біс покличте. Чого мовчите, га!?». Уже через декілька секунд «PROtest» спалахує новою хвилею оплесків і вигуками «БІС! БІС!». Усміхнена Аня вибігає на сцену: «Чому ви сидите?». У цей час хлопець у балаклаві сідає за барабани, гості чують перші акорди гри на гітарі, і знову співачка вигукує: «Я насправді не знаю, що заграти… А, придумала!».
Кавер «Radioactive» («Imagine Dragons») просто вражає своєю гучністю й драйвом. Гості з широкими усмішками на обличчях підтанцьовують, як можуть. «Дякую, друзі! Тепер точно можете йти», – прощається почервоніла Аня. Гості, серед них можна було помітити маму (але вже не з шкарпетками, а з букетом квітів), ринулися вітати артистку. У залі якась дівчина промовила: «Як же я не хочу звідси йти…».
Автор: Анна Тиха, 2-Р
Фото: Святослав Подольський