Магістрант спеціальності «Журналістика» Андрій Литвинов підготував серію інтерв’ю з відомими дослідниками цього історичного явища: Юрієм Присяжнюком, Василем Пахаренком, Віталієм Масненком та Анатолієм Морозовим, які висловили свою позицію щодо винищення української нації, формування тоталітарного суспільства й визнання Голодомору в Україні багатьма країнами світу.

Штучний голод 1932–1933 рр., запроваджений верхівкою комуністичного тоталітарного режиму в Україні, знищив мільйони безвинних людей. Про причини катастрофи та наслідки  тих часів   розповів один із дослідників Голодомору на Черкащині Василь Пахаренко,  професор кафедри української літератури та компаративістики ННІ УФСК Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

- Як Ви вважаєте, яку мету переслідувала радянська влада, влаштовуючи Голодомор?

-   Голодомор –  це звичайна війна. Правда, вона проводилася нетрадиційними  методами.  Можливо, це було навіть гірше, ніж атомна війна, бо там люди швидко гинули.  А тут повільно, у нестерпних муках місяцями вмирали. Організатори цього жаху ставили перед собою чітку мету – продовжити політику імперії, яка мала знищити чи підкорити Україну. На той час у нашому суспільстві дві верстви були найбільш незалежні, національно свідомі й волелюбні –  це інтелігенція та селянство. Тому проти них було скеровано найголовніший і найстрашніший удар. Спочатку знищили село, а потім інтелігенцію. Сталін і його кліка намагалися нав’язати комуністичний режим, свою неподільну владу на всьому просторі колишньої Російської імперії, зокрема, загнати селянство в колгоспне рабство. А оскільки українські хлібороби категорично від цього відмовлялися, їх поставили перед вибором – колгосп або смерть.

- Ви досліджували  офіційний та антирадянський фольклор 1930-х рр.  На вашу думку,  у чому різниця?

- По-перше, офіційний фольклор треба вживати лише в лапках, тому що, як правило, не люди самі його складали. Справжніми авторами нібито народного славослів’я були працівники академічного Інституту фольклору та етнографії, які професійно стилізували партійні гасла під народні форми вислову.  Поступово ці «поробки» нав’язувалися масам. Справжній же фольклор  того часу тим унікальний,   що за кожне таке слово могли буквально розстріляти на місці. Тисячі людей потрапили в концтабори, а ще тисячі були закатовані НКВДистами тільки  за те, що хтось комусь  переповів тихенько на вухо народну правду. Наприклад, ось таку:

Встань, Тарасе, з домовини,

Глянь на горе України —

Пухнуть люди, мруть-конають,

Через сози погибають.

Устань, батьку, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком,

Ні корови, ні свині —

Тільки Сталін на стіні.

Можете собі уявити, чим ризикувала людина, яка це склала чи навіть просто  зберегла в пам’яті. Тому треба ці фольклорні твори сприймати як вияв героїзму, народного опору, бо людина ціною власного життя чи свободи співала, розказувала, поширювала. Це були анекдоти, співомовки, є й  дума про Голодомор.

- Чому тема Голодомору в деяких відомих письменників, наприклад, Олеся  Гончара та Михайла Стельмаха висвітлена натяками, а у творах інших письменників, зокрема, Василя Барки, Уласа Самчука, звучить відкрито?

- Тут треба говорити про різні групи літераторів. Одні митці  опинилися в діаспорі, в умовах свободи вони могли чесно відкрити  всю правду світові про  українську катастрофу. Так з’явилися  вже класичні  романи «Марія» У. Самчука чи «Жовтий князь» В. Барки або «План до двору» нашого земляка Т. Осьмачки. Інші –  так звані українотеренні письменники, тобто ті, які залишилися в підрадянській Україні. Говорити правду їм було просто заборонено. Тому більшість охоче писала про село так, як вимагала влада. Наприклад,  в О. Корнійчука  бачимо село щасливе, багате, люди катаються на велосипедах, слухають грамофон, столи ломляться від їжі. Про таких «продажних шкур» В. Симоненко пише у вірші «47 рік»:

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Інші письменники намагалися зберегти совість і при цьому залишитись офіційними. Серед таких Гончар, Стельмах. Їх  небагато, бо складно було балансувати. Наприклад, лише в одному епізоді роману Стельмаха «Чотири броди» йдеться про те, що вмирає заслужена ланкова з голоду і їй кладуть у домовину її трудодні. Через цей епізод офіційний герой соціалістичної праці з усіма нагородами, регаліями, лауреат сталінської, ленінської та всіх можливих премій не міг видати роман дванадцять років. Також була серед українотеренних письменників ще одна група людей, які писали практично правду. І за це одержали табори, переслідування та  цькування. Їхні твори не друкували. Це такі, як Антоненко-Давидович, Феодосій Роговий, Василь Захарченко.

- Як можна пояснити, що після Голодомору та Другої світової війни була втрачена традиція багатодітності в українській сім'ї?

- Напевно, спрацював ефект трьох голодів 1921, 1933, 1947 років.  Батькам було страшно ховати дітей. Після того люди стали боятися заводити великі сімейства. До сьогодні населення України тане на очах. Якби не було Голодомору, наша нація налічувала б зараз понад 80 мільйонів.

- Українське село після цих страшних подій перестало дзвінко співати, адже до початку ХХ століття українці славилися своїми піснями. Чому так сталося?

- Це не одразу відбулося. Дуже важко було задушити нашу пісню. Адже було так: зібралися українці за столом – співають, ідуть із роботи – співають. Пригадаймо Шевченків «Садок вишневий коло хати». Це відходило поступово. Кожен Голодомор брав своє. Особливо  1933 рік. Тоді  українській нації немов перебили хребет. Ми вижили, але поки не повернулися на сто відсотків до повноцінного життя. Видужання  відбувається тільки зараз…

- Чи суспільство вже усвідомило наслідки Голодомору?

- Ні, хоча в останні роки дуже багато зроблено. Багато зробив президент Ющенко, щоб нарешті ця трагедія повернулася до пам’яті українців та всього світу. Є пам’ятники,  Книги пам’яті, відзначаємо роковини. Але, як правило, ці всі відзначення йдуть від влади до народу, а не від народу до влади. Влада закликає прийти, й приходять ті, кому це болить, а частіше – службовці, яким спустили вказівку прийти.  Як не прикро, досі багато хто не усвідомлює, що Голодомор – це особиста трагедія кожного, бо немає української родини, у якій би хтось не загинув у Другій світовій війні чи не помер у 33-му. Сподіваюся, із часом усвідомлення прийде. Зараз Україна має зробити три найважливіші кроки. Перший – матеріально підтримати тих людей, які пережили Голодомор 1933-го року, як підтримує тих, хто пережив Другу світову. Із кожним роком їх стає менше. І це була б велика пошана для тих людей і визнання їхнього горя. Друге – Україна має на міжнародному рівні домагатися визнання Голодомору геноцидом. Тут треба рівнятися на євреїв, які домоглися того, що весь світ знає, що таке Голокост. І третє – Україна має ставити перед Російською Федерацією вимогу про компенсацію нашому народові за злочин геноциду. Зрозуміло, це не станеться завтра. Але рано чи пізно справедливість  запанує.

Головне зображення: Фото УНІАН

Автор: Андрій Литвинов

Фотограф:  Анна Серьоженкова